(1929-1993)
Микола Герасимович Глухенький народився 6 грудня 1929 року у селі Коломенки, що в Усурійському краї. Батьки були українцями, яких доля закинула на Далекий Схід.
Невдовзі батьки разом з сином повертаються на Україну і оселяються у місті Фастові. Маленький Миколка закохався в свою- історичну Батьківщину. Як згадувала його дружина Ольга, він навіть зробив вигляд, що загубив свідоцтво про народження, і всім знайомим, вже в дорослому віці, розповідав, що народився на Черкащині, в маленькому селі, неподалік батьківщини Т.Г. Шевченка.
Ще одна велика любов . яку з дитинства він проніс через все своє життя – це поезія великого Кобзаря Т.Г.Шевченка. «Кобзар» був його настільною книгою, багато віршів з якого хлопчина знав напам’ять.
У 1948 році Микола закінчує Фастівську середню школу №19 (нині Ліцей-СЗОШ №9) з добрими та відмінними оцінками. Цього ж року юнак вступає до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на філософський факультет.
Батьки виїжджають з міста Фастова і він змушений знімати квартиру по вул.. Гримській в родині Зелінських. В цій родині він затоваришував з дітьми господарів – Дмитром та Діною.
Цікавим та змістовним було життя студента – першокурсника. Це не тільки лекції та семінари, а знайомство з історією рідного краю, славного міста Києва. А ще – думки. Що заполонили душу й серце: чому так важко живе український народ, чи не дуже високу ціну він платить за «щасливе майбутнє»?Своїми думками він ділився з Діною. Дівчина хлопцеві подобалась, розділяла його погляди.
Справедливе слово, сказане на захист знедоленого українського народу, обернулося для Миколи Глухенького трагедією. 16 квітня 1951 року юнака заарештовано за «антирадянську діяльність».В постанові про арешт сказано:«За участие в антисоветской организации».
Зразу ж М.Глухенький був виключений з університету, комсомолу. Сам майбутній письменник згадував,що коли арештували, довго шукали пістолет, якого в нього ніколи не було: «Я пістолет ніколи в руках не тримав і бачив його тільки на малюнках».
За вироком суду М.Глухенький був засуджений до 10 років ув’язнення. Свої університети проходив в таборах ГУЛАГУ на Уралі. Там він зустрівся з цікавими людьми,затоваришував з ними, слухав їх розмови про долю України та українського народу, думав, аналізував. Там же, в таборах, після поради товаришів, які помітили письменницький талант юнака, вирішив випробувати себе на письменницькій ниві. Його мрією було написати твір з історії м. Фастова.
В 1953 році помирає Й.Сталін. З архівів НКВД на світ з’являється «Жалоба», яку М, Глухенький написав ще зразу після арешту. Справу М, Глухенького переглянуто, і в січні 1955 року він був звільнений з табору. Звільнений, але не реабілітований. Тільки через 33 роки – в 1988 році – він отримав офіційні документи про реабілітацію.
Микола Глухенький повертається у Фастів. Більше року намагається повернутися до університету, та навчання для колишнього політв’язня неможливе. Але перемагаючи всі перепони, Глухенький досягає своєї мети: відновлює навчання в Київському державному університеті, але вже на історико – філологічному факультеті. Закінчує університет у 1959 році.
І знову проблеми. Молодому спеціалісту важко влаштуватися на роботу. Оббиває не один поріг до місцевих чиновників, доводячи свою невинність та професійну компетентність. В 1960 році влаштовується вчителем історії вечірньої школи. Також працює директором книжкового магазину в Фастові.
В цей час влаштовується і його особисте життя. На своєму життєвому шляху він зустрічає чудову дівчину, кохану, вірного друга Ольгу. В 1961 році вони одружуються, а через рік по тому у них народжується перша донечка – Мариночка.
Протягом всіх років перебування в таборах і вже будучи вільним, Микола думає про написання книги. В 1966 році з-під його пера виходить історичний роман «Коліївщина», а в 1968 році – «Колії», в яких розповідається про народне повстання гайдамаків 1768 року на Україні, зокрема на Фастівщині.
Творчий успіх надає наснаги. В 1969 році виходить з друку третя книга Глухенького «Михайло Максимович» – біографічна повість про першого ректора Київського університету.
Із заслання письменник привіз не тільки чудові ідеї, прекрасні знайомства, а ще й страшну хворобу – епілепсію. З часом хвороба все більше давала про себе знати. У 1969 році він пише заяву на звільнення і стає інвалідом – пенсіонером.
Після написання роману «Колії» М.Глухенький пише заяву про вступ до Спілки письменників України. Та не так просто колишньому політв’язню ввійти в Спілку. Лише в 1985 році його було прийнято до Спілки письменників України.
М.Глухенький продовжує писати. З-під пера з’являються оповідання, повість «На козака пригодонька».
Новий час – нові вітри. Хоча важко назвати новим час. Що віяв «застоєм». Держава стоїть на місці, боїться нових ідей, , інакомислячих людей. Таким не дозволяють писати, друкуватися. Рукописи Миколи Герасимовича лежать на столі…
В 1970 році в родині народжуються дві донечки-близнючки: Ганна та Олена. Живуть дружно, допомагають одне одному, не дивлячись на скруту.
Радо зустрічають звістку про оголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Незважаючи на важку недугу, Микола Герасимович продовжує вести активне життя: стає членом Союзу колишніх політв’язнів, спілкується і підтримує зв’язки з музеями, науковими інститутами.
Але важка хвороба забирає останні сили. 23 січня 1993 року життя М. Глухенького обірвалося. Похований він у м. Фастові на Інтернаціональному кладовищі. Пішла із життя хороша людина, люблячий батько і чоловік, учитель, письменник – справжній патріот України. Пішов непомітно. Лише зараз своїми творами повертається до своїх нащадків, щоб нагадати нам – хто ми, якого роду-племені. Його твори вивчаються на уроках літератури рідного краю, його життя є взірцем наступним поколінням.
