Вже двісті літ минуло з того часу,
Коли на світ прийшов малий Тарас,
Що став пророком і месія-спасом,
Котрий понині надихає нас.

Ми кажемо, що важко нині жити,
Що складно у житті себе знайти…
А він в кріпацтві та в убогій свиті
Зумів, як світоч величі зійти

І залишитися при цім простим, доступним.
Не паном, не героєм, не крутим,
А правдомовцем щирим, непідкупним
Із словом істинно народним і святим.

В той час не було ні ай-паду, ні ай-фону,
Ніхто не знав ще слова Інтернет…
Та в кожній хаті, начебто святу ікону
В рушник вишиваний вдягли його портрет.

Бо його слово гостре й влучне, вміло
Підняти дух нескорений в людей.
Іти до бою так відважно й сміло:
За незалежність, волю, за дітей!

Якби Тарас воскрес хоча б на днину,
Якби поглянув на свій рідний край,
То серце б тугою взялося за Вкраїну:
Куди подівся рідний наш звичай?

Чому усі чесноти людські й Божі,
Кудись пропали і зійшли на маргінес?
А люди, начебто пани вельможні,
Міняють совість на черговий “Мерседес”?

До храму ходять кожної неділі
І моляться, і накладають знак Хреста…
Та у душі стають настільки зубожілі,
Що залишється у ній лиш пустота.

Хіба такою бачить Україну
Хотів і мріяв наш пророк-Тарас?
Невже, поглянувши на цю руїну.
Звернутись мусив знову би до нас:
“Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо Вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорить
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синєє море…”

Якби Тарас воскрес хоча б на днину,
Якби постав з минулого Богдан,
Я гордою була б за Україну.
Вони повели б київський майдан

До перемог добра й людської честі
Гриміла б наша слава на весь світ!
Наперекір угодливості й лесті
Здійснився б той пророчий заповіт!…

Вже двісті літ минуло з того часу,
Коли на світ прийшов малий Тарас,
Що є пророком і месія-спасом,
Котрий понині надихає нас.